|
01 липня 2010
на дні мого серця паперові вітряки,
там вони мелють брухт сьогодення.
розкажи мені казку із щасливим кінцем:
я потребую хоч краплю натхнення...
спроби побачити світло
у всьому миттєвому й вічному,
у чомусь незвідано чистому
і в пам’яті,
побачити світло
у кроках невпинних хвилин,
серед весняного гілля
на перехресті надій,
в порожніх долонях думок,
в мовчанні, яке не збагнути,
на мить зупинитись
і в комусь побачити світло...
* * *
заплетені в коси роки
втікають з-під пальців,
хизуючись власною
непереможністю,
і вмить осягаєш
свою безпорадність
німішої сцени не бачив...
* * *
розмова із дзеркалом
затягнулася, —
не в змозі поставити крапку,
і дзеркало вже не дзеркало:
лиш тихе відлуння
моїх сподівань
і забутих надій;
вода нерухома,
своїми очима нагадує,
що ми лиш блукаємо,
безвинно покарані,
між минулим і смертю...
* * *
серед незгаслих зірок
вершини дерев
приховують завтрашній день,
замружує очі ліхтар,
побачивши ранішнє світло,
ледь пробудившись від сну,
накульгує вітер,
і все несміливо,
і всі упівголоса,
і нібито саме ми
готуємо пензлі,
змішуєм фарби,
малюємо нові дні
за нас вже давно
намальовані...
* * *
секрет свободи сховано
відшедшими від нас
і тими, хто ніколи
не сповідує
іржавий календар
розп’ятого суспільства
воістину не відаємо...
* * *
ти смачна як вітер...
але рідкісні
твої зізнання
у своєму коханні
й незнанні...
у власній уяві
ти змішуєш фарби
своїх вподобань
i пожовклого листя,
опинившись самотньою
серед весни...
під майбутнього
поглядом пильним
боїмося кохання...
* * *
під музику вулиць
дивними рухами
тане сніг,
так і не ставши
ані небом, ані рікою:
що про нього
лишити на пам’ять?
тихі сніжинки
у тебе на віях...
* * *
губи – пліткарки
заповнили простір
відсутністю,
затремтіли повіки,
огортаючи тіло
мереживом поглядів,
красномовно приречених,
тихий шепіт мовчання,
звичні кроки сльози
і попіл світанку
у самотніх долонях
без зустрічі
не буває прощання...
* * *
я був на верхівці гори
і слухав голос лісів;
замріяний, долоні в піску,
сміявся разом з океаном;
закутаний в свіжість роси,
я обіймав трави:
і все це без тебе,
так легко і чесно...
і навіть світанок
без сонця
сприймався
так звично...
* * *
дешевим є поранене кохання,
вже й оголошено ціну:
озираюсь розгублено
серед розпродажу
в надії ніколи
не почути тут своє ім’я...
в кожному подиху
тремтячого листя,
в тихих розмовах
невпавших зірок,
в барвистих поклонах
п’янкого цвіту
шукаю весну
але йдучи поруч,
вона проходить повз
* * *
короткі штанцята
безтурботного теплого літа,
на жаль, вже ніколи не вдіти,
і мріяти годі...
* * *
на моєму балконі
омріяна тиша,
тепла і жовта;
на моєму балконі
оселилася осінь,
дбайлива і мудра,
струнка господинька
у фартушку з вітру,
запрошує в гості,
щоб разом помріяти
і зробити думки
незвично ручними,
щоб сміх огорнути
у справжність і вчасність,
щоб знов помовчати
про втрачене
і поділитись теплом,
щоб вкотре навчитись
літати...
* * *
якось байдуже
підписала зима
Різдвяну листівку,
в Новий Рік
одяглася інакше
і пила всі тости
за літо,
співала про сонце,
курила кубинські сигари,
просила шампанське
без льоду
і всіх цілувала
а потім, у дверях,
озирнувшись зізналась,
що вона закохалась
і забула,
як бути зимою…
заплакане небо
закінчує день,
лягаючи поруч із нами
у високу траву,
так ніжно і радісно,
немов би верталось додому,
немов би не бачило того,
що бачило.
і нам стає соромно,
що хтось спричинив
його сльози...
* * *
уявні зустрічі,
як стук у вікно
опівночі,
як кинутий погляд
у дзеркало,
як власне ім’я
іноземною,
розплющують обрії,
руйнуючи враз
найдосконалішу
самотність...
* * *
присутність думки
як вдавана обізнаність
самому собі.
присутність музики –
це ще не пісня
варта неба.
в засалених обіймах
звички – любов.
її щоденні некрологи
як монумент буденності
і пустотілій
присутності...
* * *
яка безмежна сірість,
лякаюча і радісно зрадлива.
які смішні і різні,
немов відтінки сірого,
в ній розчинились люди,
перегортаючи недбало
щоденників потертих
сторінки:
то майже білі,
то цвинтарно чорні,
та все ж несамовито сірі
як й ті, хто їх плямують
своїми кроками.
все ненароджене
чекає в тиші свого часу
появи в світ
відтінків сірого...
* * *
без місця...
як зламана іграшка –
незграбна реліквія пам’яті,
як згублений ключ,
як втрачений час,
забутий закладкою в книзі;
без сповіді скінчений день,
ніким не проспівана пісня,
навік онімілий годинник
із стрілками в небо:
їм вже ніколи не зняти
павутиння з-під хмар...
* * *
з-під водоспаду волосся
лише пів-погляду:
вже нібито всі таємниці
надійно приховано,
розп’ято на чорних хрестах
умовних Голгоф
під приводом давності;
і тільки лиш пам’ять
неввічливим рухом
раптово запалює
свої ліхтарі,
завжди несподівано,
невчасно, нізвідки,
і боляче сліпить
тоді невспромозі
відкрити очей,
лише виринає
пів-погляду
* * *
коли сльози блукають
по небу
прозорими тінями
забутих бажань;
коли всі слова,
минаючи серце,
паперовими хмарами
лягають в смітник;
коли вже вода
не втікає
крізь пальці,
залишаючи шрами
на тілі долонь
не знаємо,
це кінець чи початок...
* * *
згасає світло,
смугасті тіні
не хочуть зникати,
вони невгамовні:
шукають себе,
у темряві...
справа невдячна,
навіть при тім,
що буденна...
(c) 2007
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису